Сафарі по-українськи (ФОТО)

Якщо хтось прагне походити босоніж по розпеченому піску, побачити справжню оазу, зовсім не обов'язково їхати в далеку Африку (4post.com.ua, 14.06.2008)...

Виявляється, і в нашій рідній Україні є пустеля. До того ж, найбільша в Європі. А ще тут є рослина зі смаком хліба, справжні вовки, дикий степ, антилопи, що дають молоко з властивостями віагри й ще дуже багато цікавого.

Пустелю зробили... вівці

Не встигли деякі журналісти обсохнути після купання у Десні, як їх тепер вирішили погріти на херсонському сонечку. Група знімаючої та пишучої братії на чолі з народним депутатом Миколою Томенком та Миколою Баграєвим вирушила дивитися на чергове диво України – Олешківські піски.

«7 природних чудес» – це всеукраїнський конкурс, учасниками якого стали геологічні об’єкти: гори, печери, вулканічні масиви, а також озера, річки, природні (нерукотворні) лісові масиви тощо. Акція проходить у декілька етапів: до березня 2008 року було оголошено 100 претендентів на звання 7 природних чудес України, до 7 липня 2008 року експертами буде визначено та представлено 21 об’єкт, що претендуватиме на перемогу, а 21 серпня, до Дня незалежності, після проведення Інтернет-голосування та експертної оцінки, буде проголошено 7 природних чудес, які стали переможцями акції.

«Загальнонаціональний проект «7 чудес України» ми задумували, щоб показати українцям і світу історично значиме, архітектурно витончене, туристично привабливе, одним словом – красиве та унікальне обличчя держави, в якій ми живемо. Настав час не нам їздити по закордонах, а привозити сюди іноземців. Тим більше, що є що показати!», – сказав Микола Томенко, пояснюючи мету акції.

З поїзду в мікроавтобус і – вперед, назустріч сонцю! Тридцять кілометрів на схід від Херсону, і ми на місці. Олешківскі піски, назва яких походить від старої назви міста Цюрупинськ (до 1925 року місто називалось Олешки) – найбільший піщаний масив Європи. Куди не повернись – кучугури. Так місцеві мешканці називають бархани. Це й не дивно, адже в діаметрі пустеля має близько 15 км.

Гарячий спекотний вітер вже з самого ранку так нагрів повітря, що хочеться зануритись у тінь з головою й припасти до якогось джерела. Вилазимо на найвищу точку цієї місцини. Скрізь, куди досягає зір – пісок із скудними кущиками. Десь там вдалині око хапається за ялинки. Де-не-де бархани досягають п’ятиметрової висоти.

Колись, у сиву давнину, тут протікав Дніпро. Потім, з часом, вода відійшла, а ті піски, що залишились на його місці, стримував покрив степової рослинності. У ХІХ ст. місцеві жителі активно почали розводити овець. І, звичайно, випасали їх саме тут. Отара овець, пройшовши, за собою не залишала жодної травинки. Так інтенсивне випасання худоби посприяло широкому розростанню пісків. З часом розведення овець зійшло нанівець, і рослинність потрошку знову заселила Олешківські піски. Тому сьогодні їх правильніше би було називати не пустелею, а напівпустелею, до того ж, температура та кількість опадів це підтверджують. Однак є місця абсолютно лисі, позбавлені щонайменшого кущика. Там пісок влітку нагрівається до 75 градусів!

Сонце піднімається все вище, пече все сильніше... Пісок, ніби золото, виблискує й засліплює. Микола Томенко знімає туфлі й йде босоніж. За ним послідували й ми. Та наш «гід» по Херсонщині – співорганізатор акції Олександр Книга - попереджає, що тут можуть бути гадюки. Але гарячий пісок настільки приємний й лагідний, що про гадюк не думається. Окрім гадюк, вовків та кабанів на пішоходів-екстремалів чекає ще один «сюрприз», залишений у спадщину від совка. Річ у тім, що раніше в Олешківських пісках був розташований військовий полігон, на якому відпрацьовували бомбування льотчики з країн Варшавського договору. Через це наукове дослідження регіону було обмежене. Про ті часи нагадують смугасті стовпчики та захована в пісках велика кількість снарядів, що не розірвалися. Тому бажано нічого підозрілого з землі не висмикувати.

От би тут ще й окрошки холодненької поїсти. Ніби читаючи наші думки, Томенко висловлює надію, що з часом тут можна було б зробити чудове місце відпочинку для туристів. В оазах можна було б збудувати козацькі курені, стилізувавши їх під Олешківську Січ. Втомлений після прогулянки на конях або квадроциклах, турист із задоволенням відвідає страви української кухні, запиваючи холодним пивом... Ех, чому зараз ми не ті туристи? Поки що можна скуштувати лише козелець. Козелець – рослинка, чимось схожа на алое. Її білий довгий корінь можна їсти, що успішно й робили люди у голодні роки. А якщо підсмажити його трішки на вогні, то він нагадуватиме на смак хліб!

До речі, за всього, здавалось би, спокою та непорушності, Олешківські піски не такі вже й безпечні. Старожили пам’ятають, як ще років з п'ятдесят тому тут були справжні піщані бурі. А минулого року трапилася пригода з хлопцями з Донецька. Вони приїхали сюди на машині, лишили її на краю пустелі, а самі пішли на цілий день у мандри. Коли ввечері повернулися на місце стоянки – машини не було. Вони не зразу здогадалися, що її викрали не злочинці, а просто... занесло піском.

Ти врятуй нас від сонця

Рятуючись від спеки, сідаємо в машини (їх піском, на щастя, ще не занесло) й рухаємось далі. На черзі – Асканія-Нова. Біосферний заповідник складається з трьох частин: зоопарку, який заснував Фрідріх Фальц-Фейн у 1898 році, дендропарку та власне дикого степу, де в абсолютній гармонії з природою живуть дикі звірі.

В зоопарку – післяобідня сієста. Тварини й пташки поховались в тінь. Пави розгулюють просто під ногами. Ось якась гуска здійняла справжній лемент. Виявляється, вона звила гніздечко під самим парканом, а ми підходили туди зовсім близько, от мамочка й затурбувалася.

Про те, чому павич має такий гарний хвіст, а павичка рябенька й негарна, екскурсоводи Асканії-Нови придумали справжню легенду. Колись давно ці птахи були людьми. Павич зустрів свою паву, й між ними спалахнуло велике кохання. Але у молоду жінку також був закоханий злий чаклун. Молодята готувалися до весілля, павичка днями й ночами трудилася над прекрасним вбранням. І ось у день весілля нарядний гарний павич їхав до своєї нареченої. Він віз із собою величезну купу різних дарунків та коштовностей коханій. Але в лісі на нього напали розбійники, підіслані злим чаклуном. Вони відібрали все, що він віз, а його чудесний костюм перетворили на лахміття. Ось так він і з’явився перед красунею-павою. Але вона так сильно кохала свого павича, що віддала йому своє весільне вбрання, залишивши собі лише корону та намисто.

Всі вольєри, в яких живуть тварини, вражають чистотою й акуратністю. Приємно здивувало, що тут не було характерного запаху, який часто трапляється в зоопарках. На місцевих ставах зупиняються на зимування до 20 тисяч перелітних птахів. По кільцям на їхніх лапках орнітологи зоопарку визначають маршрути їхньої міграції. Часто тут зупиняються гості з Арктики, Америки, Австралії.

Молоко антилопи

Ще декілька хвилин у затінку зоопарку, й ми вирушаємо у дикий степ. Цілинний степ «Асканія-Нова» – єдина в Європі ділянка типчаково-ковилового степу, якого ніколи не торкався плуг. Цей первозданний степ – найбільший в Європі. Його площа – 11054 га.

Суха мова статистики говорить, що тут росте 478 видів рослин. Але ці цифри абсолютно не можуть передати ту красу й запахи, які оточують тебе тут з усіх сторін. Виявляється, степ – це надзвичайно гарно! Він постійно змінює своє забарвлення. Наприкінці квітня можна побачити, як на сірому фоні минулорічної трави яскравими різнобарвними вогниками горять квіти тюльпанів, ніжною блакиттю манять півники. Розстелить ковила українська свої перисті остюки – і степ вже хвилюється, наче море. Зацвіте льон австрійський – і земля ніби вкриється легким серпанком. Мине ще трохи часу – і степ вже нагадує килим.

Не маючи змоги боротися зі спокусою, ми виходимо з машин й просто пірнаємо в траву. Кажуть, що це ще й хороша прикмета: якщо ляжеш на землю й загадаєш бажання, то воно обов’язково здійсниться.

А далі починається справжнє сафарі! Ліворуч від нашого «а-ля джипу» зупинились і здивовано дивляться в наш бік зебри. А трошки далі від них, мов діти вітру, носяться коні Пржевальського.

Раптом прямісінько на нашій дорозі з’явилось стадо бізонів. Серед величезних темнокоричневих тварин ходили руденькі телятка. Ми, самі чимось схожі на стадо, з неймовірною радістю біжимо просто до них. Але директор заповіднику Віктор Гавриленко не радить нам підходити ближче, ніж на десять метрів.

«Хоча бізони й миролюбиві тварини, однак у них зараз багато маленьких телят, тому матусі можуть бути агресивними, он чуєте, як захрюкали вже?», – застеріг нас директор.

Дійсно, дорослі тварини збились у купу, поховали малюків всередину й захвилювались: вони не мукають, а видають звуки, схожі на хрюкання. Що вдієш, не будемо заважати процесу годування та виховання молодого покоління бізонів – їдемо далі.

Антилопи, сайгаки, кулани... На жаль, вони не так звикли до людей, як бізони, точніше, взагалі не звикли, тому, забачивши наш кортеж, аж ніяк не хотіли позувати нашим фото- та телекамерам. Щоб якось компенсувати «спілкування» з ними, Віктор Семенович пропонує нам скуштувати... молоко антилопи канни. Маючи жирність аж до 15 %, воно ще й має цілющі властивості - зокрема, діє на чоловіків краще, ніж віагра. Крім всього, воно ще й виявилось приємним на смак. Шкода, що з однієї антилопи можна отримати лише літр молока в день...

ФОТО автора. Повний ФОТОРЕПОРТАЖ дивіться тут

Іванна СМОЛЯНА

http://www.4post.com.ua/travel/98340.html